— А я тобі що казав, Мете? — нагадав містер Гайне.— Хитрун Тірні.
— О, хитрун із хитрунів,— погодився містер Генчі. — Не просто ж так у нього ті маленькі свинячі оченята. Хай йому грець! Хіба не міг він заплатити, як чоловік, замість отого: «О, а тепер, містере Генчі, я маю поговорити з містером Феннінґом... я й так витратив уже багато грошей»? Жадібне чортеня! Гадаю, він уже забув ті часи, коли його старенький батечко тримав крамницю з дрантям на Мері Лейн.
— Хіба то правда? — запитав містер О’Коннор.
— Боже, авжеж,— відповів містер Генчі.— А ви що, ніколи не чули? І люди ходили в неділю зранку, ще до того, як відкривалися паби, купити сюртук чи штани... еге ж! А ще старенький батечко Хитруна Тірні завше мав уміло заникану плящинку в кутку[93]. Тепер втямили? Так отож. От звідки він вийшов у світ.
Повернувся старий з кількома шматками вугілля, які порозкладав у вогонь тут і там.
— От тобі й на,— сказав містер О’Коннор.— І як він собі думає, ми на нього працюватимемо, якщо не розщедриться?
— Нічого не вдію,— зітхнув містер Генчі.— Я й сам очікую на появу бейліфів[94] у коридорі, коли якось ітиму додому.
Містер Гайне засміявся і відштовхнувся плечима від камінної дошки, готовий рушати.
— Все буде добре, як король Едді приїде,— сказав він.— Ну що ж, хлопці, буду я йти. Ще побачимось. Бувайте.
Він повільно вийшов із кімнати. Ні містер Генчі, ні старий нічого не сказали, лише коли двері вже зачинялися, містер О’Коннор, який похмуро вдивлявся у вогонь, раптом вигукнув:
— Бувай, Джо.
Містер Генчі почекав ще кілька хвилин, а тоді кивнув у напрямку дверей.
— Скажи-но мені,— мовив він понад вогнем,— що приводить сюди нашого друга? Чого він хоче?
— Ох, бідолашний Джо! — сказав містер О’Коннор, кидаючи у вогонь недопалок від своєї сигарети,— він на мілині, як і всі ми.
Містер Генчі завзято шмаркнув і плюнув настільки рясно, що мало не загасив вогонь, а той, своєю чергою, зашипів, протестуючи.
— Повідаю тобі власне і неупереджене судження,— мовив він,— я думаю, що він людина з іншого табору. Він Колґанів шпигун, як на мене. Просто зайди якось і попитай, як у них справи. Вони тебе не запідозрять. Допетрав?
— Ой, та бідний Джо — хороший хлопчина,— сказав містер О’Коннор.
— Його батько був хорошою, шанованою людиною,— визнав містер Генчі.— Бідолашний старий Ларрі Гайне! Не одне добре діло зробив він свого часу! Та я дуже боюся, що наш друг аж ніяк не з чистого золота. Хай йому, я ще розумію, коли хлопчина на мілині, але чого я не розумію — то це коли він стає нахабним. Чи в ньому не лишилося бодай іскри мужності?
— Коли він приходить, то від мене не отримує гостинного прийому,— сказав старий.— Нехай собі працює на свому боці і не потикається шпигувати тут.
— Не знаю,— мовив містер О’Коннор із сумнівом, дістаючи сигаретний папір і тютюн.— Я думаю, Джо Гайне чесна людина. А ще він розумний парубок, вправний з пером. Пам’ятаєте ту річ, яку він написав?..
— Дехто з тих горян і фенійців[95] аж надто вже розумний, я так вважаю,— сказав містер Генчі.— Хочете знати мою особисту і щиру думку про тих малих дотепників? Гадаю, що половина з них на платні від Замку[96].
— Не можна знати напевне,— сказав старий.
— О, та я знаю точно,— запевнив містер Генчі.— Вони найманці Замку... Я не маю на увазі Гайнса... Ні, бодай йому, я думаю, він вищий за таке... Але є один косоокий панок — знаєте «патріота», про якого я оце веду?
Містер О’Коннор кивнув.
— Прямий нащадок коменданта Серра[97] якщо вам так більше подобається! О, такий патріот, яких ще світ не бачив! Він продав би країну свою за копійку, ай, і поповз би на колінах дякувати Всемогутньому Христу за оборудку.
Почувся стукіт у двері.
— Заходьте! — сказав містер Генчі.
У дверях з’явився чоловік, схожий на бідного священика або на бідного актора. Чорний одяг, щільно запнутий на короткому тілі, не давав змоги розгледіти, чи на ньому був священицький комірець, чи звичайний, бо комір його заношеного сюртука, ґудзики якого відбивали вогники свічок, був піднятий до підборіддя. Він носив круглий капелюх із твердого чорного фетру. Його обличчя, блискуче від дощових краплин, нагадувало вогкий жовтий сир, де дві рожеві цятки позначали вилиці. Він різко відкрив свій задовгий рот, аби виразити розчарування, і водночас широко розплющив напрочуд яскраво-блакитні очі, аби виразити задоволення і несподіванку.
— Отче Кіон! — сказав містер Генчі, зриваючись зі стільця.— Це ви? Заходьте!
— О, ні, ні, ні! — швидко відказав отець Кіон, складаючи губи так, ніби звертається до дитини.
— Хіба не зайдете і не присядете?
— Ні, ні, ні! — сказав отець Кіон стриманим, поблажливим, оксамитовим тоном.— Не хочу турбувати вас! Я просто шукаю містера Феннінґа...
— Він неподалік, у «Чорному орлі»,— підказав містер Генчі.— То хіба ви не зайдете й не присядете на хвильку?
— Ні, ні, дякую. Я прийшов у невеличкій справі до нього,— вів своє отець Кіон.— Але дякую вам.
Він відступив від входу, а містер Генчі, тримаючи один зі свічників, підійшов до дверей, щоби підсвітити йому сходи.
— О, благаю, не обтяжуйте себе!
— Ні, але ж на сходах так темно.
— Ні, ні, я бачу... Справді, дякую вам.
— З вами все гаразд?
— Усе добре, дякую... Дякую.
Містер Генчі повернувся зі свічником і поставив його на столі. Знову сів біля вогню. На кілька хвилин запала тиша.
— Скажи, Джоне,— озвався містер О’Коннор, запалюючи сигарету ще однією картонною карткою.
— Гм?
— Що воно таке?
— Спитай щось легше,— сказав містер Генчі.
— Вони з Феннінґом, здається, нерозлийвода. Часто бувають разом у Каванаґа. Він взагалі священик?
— Гммм, так, гадаю, що так... Думаю, він з тих, кого називають чорною овечкою. У нас таких небагато, хвала Богу! Але є кілька... Він по-своєму нещасна людина...
— А чим же він перебивається? — поцікавився містер О’Коннор.
— Це ще одна таємниця.
— Він при якійсь каплиці, церкві, інституції, чи?..
— Ні,— сказав містер Генчі,— гадаю, він сам собою... Прости господи,— додав він,— я думав, що то нам міцного портеру принесли.
— А взагалі є якийсь шанс випити? — запитав О’Коннор.
— Мене також сушить,— докинув старий.
— Я тричі спитав того малого пройдисвіта,— сказав містер Генчі,— чи не відправить він нам дюжину портерів. Я все питав і питав його, та він сперся на прилавок у самій лише сорочці й завзято патякав із радником Коулі.
— Чому ж ти йому не нагадав? — поцікавився містер О’Коннор.
— Ну, я не міг підійти, поки він говорив з радником Коулі. Я просто чекав, поки не перехопив його погляд і сказав: «Щодо тієї невеликої справи, про яку ми говорили...» «Все буде гаразд, Містере Генчі», — обіцяв він. Ага, напевне, той пуцвіріньок забув про все.
— Вони про щось там змовилися,— сказав містер О’Коннор замислено.— Я бачив їх вчора утрьох на розі Сафолк-стрит.
— Знаю я їхню маленьку гру,— мовив містер Генчі.— Зараз треба заборгувати отцям міста грошей, якщо хочеш стати лорд-мером. Тоді вони зроблять тебе лорд-мером. Їй-богу! Я сам серйозно думаю стати отцем міста. Як гадаєте? Я впораюся?
Містер О’Коннор засміявся:
— Ну, якщо треба тільки заборгувати грошей...
— Виїжджаю собі з Меншн-гауз[98],— сказав містер Генчі,— увесь в паразитах, з Джеком за спиною в напудреній перуці — е?
— І зробиш мене своїм особистим секретарем, Джоне.
— Так. А отця Кіона зроблю своїм особистим духівником. Матимемо сімейну справу.
— Я певен, містере Генчі,— сказав старий,— ви би ліпше тримали марку, ніж дехто з них. Якось говорив я з Кіґаном, портьє. «І як тобі твій новий господар, Пете? — питаюся. — Ви тепер не так веселитеся?» «Веселимося! — хмикнув він.— Та він може одним святим духом жити». І знаєте, що він мені повів? Богом клянуся, я йому не повірив.
95
Протестантські повстанці та члени Ірландського братства, які боролися за незалежність Ірландії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.
97